Можна багато змінити і досягти, коли кожен буде робити все від нього залежне на своєму місці. — Оксана Кунанець-Сварник

20 May 2020

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Друзі, ділимося з Вами інтерв’ю з Оксаною Кунанець-Сварник для блогу Великі пригоди маленької дівчинки. Безмежно вдячні Вам, пані Оксано, за сміливість робити зміни та віру у краще майбутнє для українських дітей!

На календарі 2020-й, українське суспільство все ще вчиться бути інклюзивним: будує сякі-такі пандуси, викреслює зі свого лексикону слово “інвалід” та потроху змінюється на краще. Вернімося в 1993 – час, коли “інвалід – не людина”, а законодавчо всім “не таким” до звичайної школи чи садка – зась.

До вашої уваги інтерв’ю з Оксаною Кунанець-Сварник – канадійкою українського походження, співзасновницею “Джерела” , яка протягом 20 років перебування в Україні «лупала сю скалу».

Світлина від Mykola Swarnyk.

Оксаною Кунанець-Сварник разом із чоловіком Миколою Сварником, співзасновники Центру Джерело (фото з персональної сторінки пані Оксани у Facebook)

– Оксано, розкажіть, будь ласка, як ваша родина потрапила до Канади?
– Мої предки приїхали до Канади у міжвоєнний час. Тато з сім’єю переїхав у 1930-му, мама в 1932-му, йому було десять років, а їй вісім. Я вже народилась, виросла та здобула освіту в Торонто.

– Чому ви повернулись до України та залишились на 20 років?
– Мій шлях до цього був довгим (сміється). Перед приїздом в Україну, я більше двадцяти років працювала фізичним терапевтом в Канаді та в інших країнах. Я мала змогу багато подорожувати, відкривати світ. Завдяки цьому зрозуміла, наскільки мені пощастило, що народилась і здобула освіту в Канаді – країні можливостей та стабільності. Незважаючи на те, що наша сім’я не мала великих статків, я отримала набагато більше, ніж мали люди в інших країнах.
Тому захотіла поділитись своїми знаннями та досвідом. На моє переконання, навіть з невеликими ресурсами можна досягти результатів, маючи знання і наполегливість. Моя подруга – теж реабілітолог, запропонувала відвідати Україну, хоча б глянути, чим можу зарадити. Я не думала, що зможу реально на щось вплинути, але погодилася, поїхала на тиждень подивитися.

Побачене – викликало сум, тут взагалі не знали, що таке реабілітація. В Україні в той час “лікували” масажем, теплими ваннами, але ніхто не вчив людей як ходити чи одягатись самостійно. Реабілітологія розвинулась як професія після Першої світової війни, але в СРСР цей розвиток не пішов далі. Комуністи просто викидали всіх “не таких” за борт.
У Києві мені казали: “Ми то всьо знаємо, нам не треба ніякого навчання, нам просто треба грошей”. Я сказала: “Okay, я людина на інвалідному візку, покажіть мені, як з нього пересісти на крісло”. Я була дуже шокована і розчарована. Люди не розуміли важливості знань та їх цінність.

Вдруге повернулась до України відвідати родину і зайшла до товариства “Надія”. Вони користувались візками для немовлят або батьки тримали їх на руках. У них не було буквально нічого, що є таким звичним в Західних країнах. Це було ще одним потрясінням для мене.
Я домовилась повернутись на 6 тижнів консультувати батьків. Ходила з хати до хати, працювала зранку до вечора, була дуже втомлена, навіть не самою роботою, а побаченим: закритими в чотирьох стінах дітьми, що лежали на підлозі, бо не мали інвалідних візків, не вміли самостійно сидіти. Я сказала, добре, я повернусь на 6 місяців. Я сподівалась когось навчити за цих півроку, коли сама цього вчилась лише в університеті 4 роки (сміється).

– Оксано, як воно було на початку? Як це, засновувати громадську організацію в 1993-му?
– Це було дуже важко. В СРСР не було самостійних громадських організацій, вони були заборонені. Тому для України в 1993 році це було щось дуже нове. Батьки ще раніше заснували громадську організацію для дітей з інвалідністю – тих, яких батьки не віддали до інтернатів, хоча система спонукала їх до цього.
Створити новітній реабілітаційний центр було ще важче. Не було законів, які б регулювали права дітей з інвалідністю. Ці діти не мали права ходити в садочки і середні школи, могли бути лише в інтернатах. Ми постійно контактували з Міністерством охорони здоров’я, їздили в Київ, добивались відповідних законопроєктів. Вони нам багато обіцяли, а потім не виконували, багато хто не бачив в цьому потреби, адже ці діти були поза суспільною увагою. «Джерело» мало бути цілком іншою, новою моделлю послуг.

В 1995 році у Львові ми організували марш по місту з дітьми з інвалідністю, їх було близько ста. Львів’яни запитували: “Звідки ті діти?”, коли ми казали: “То наші”, то всі дуже дивувались, вони були настільки розчулені та зворушені.

Ми продовжували, крок за кроком. Організаційно нам дуже допоміг тодішній голова міської освіти Павло Хобзей, а районний відділ надав приміщення у 172-му садку. Також отримали фінансову допомогу від діяспори. Працювали в незавершеному приміщенні на Сихові, яке потребувало великих інвестицій і зусиль. Деякі міністри багато років нічим не допомагали, а потім відвідували центр і казали: “Подивіться, це чудово”, і далі нічого не робили. Але ми все ще мали змінити українське законодавство, щоб діти могли ходити в державні загальноосвітні заклади.
Вдалося!
Поступово діти стали відвідувати школи у Львові. Деякі батьки не хотіли, щоб їхні діти контактували з “нашими”, вони думали, що діти захворіють, а інвалідність – це зараза, що передається.

– Чи значними є зміни?
– Однозначно. Люди подорожують, бачать щось більше, ніж рамки Радянського Союзу. Поступово в Україні з’являється нове розуміння “нормальності” та толерування “інших”, з’явилися і працюють дуже багато профільних правозахисних організацій.
Діти з інвалідністю мають право ходити до школи, відвідувати реабілітаційні центри, більше половини фінансування “Джерела” тепер надходить від міста Львова. Маємо багато позитивних змін, та все ж таки існують бар’єри, які ще треба подолати.

Ми змогли показати, що може бути зроблено і як. Можна багато говорити про зміни, але треба практично показувати працюючі моделі і втілювати їх в реальність. Можна багато змінити і досягти, коли кожен буде робити все від нього залежне на своєму місці.

#Христіні_люди
#інклюзія

Підтримати діяльність Центру Джерело сьогодні, можна натиснувши на копку ПОЖЕРТВУВАТИ вгорі екрану.

Related news