Любив Україну, за неї і загинув. Спогади про ерготерапевта Центру «Джерело» Дмитра Сливку

Любив дітей, працював ерготерапевтом і фахівцем з фізичної реабілітації у Центрі соціальних послуг та реабілітації «Джерело». Дотепно жартував, обожнював гори, подорожі та книжки. Добровільно пішов захищати країну від ворога і загинув за волю і свободу свого народу. Це все про львів’янина Дмитра Сливку, якому назавжди залишилось 27 років. 18 квітня минуло два місяці, як Герой України загинув біля Авдіївки. Після Заупокійної Літургії, яку провели у каплиці Центру «Джерело», спогадами про захисника поділились колеги.

Дмитро Сливка – львів’янин. Навчався у ліцеї №18, далі здобув вищу освіту у Львівському державному університеті фізичної культури ім. Івана Боберського, а згодом навчався в Українському католицькому університеті, де став випускником першого набору магістерської програми «Фізична терапія та ерготерапія». 

З 2018 року працював ерготерапевтом і фахівцем з  фізичної реабілітації Центру соціальних послуг та реабілітації «Джерело». Дмитро був частиною команди Раннього втручання, що надає послуги сім’ям, які виховують дітей від народження до 4 років.

Фаховий, командний, впевнений, свідомий, відкритий, щирий, справжній і живий. Саме так про Дмитра Сливку відгукуються практично всі, хто його знав.

Заступниця директора з медичної реабілітації Центру «Джерело» Тетяна Міщук розповідає, що Дмитро у відділенні Раннього втручання дуже кваліфіковано підходив до своєї роботи – консультував батьків, допомагав дітям, здійснював домашні візити, під час яких вчив членів родини, як правильно доглядати, бавитись чи годувати дітей з інвалідністю. Легко будував міцні й тривалі стосунки, що значно покращувало результати терапії.

«Дмитро був дуже культурним, завжди знаходив підхід до кожної дитини, лагодив з ними та батьками на заняттях. При тому, був завжди усміхнений. Навіть складні ситуації легко вирішував і вони видавались вже не такими складними», – каже Тетяна Міщук.

До речі, прийти працювати у Центр «Джерело» Дмитрові порадила його одногрупниця, яка також тут працювала. Відтоді на цінного колегу, який був єдиним чоловіком у відділенні Раннього втручання, могли покластися усі.

Практична психологиня Валерія зазначає, що познайомилась з Дмитром у «Джерелі» восени 2019 року. Спочатку для неї він був лише колегою, згодом став близьким другом, якому можна було довіритись, поділитись успіхами чи наболілим.

«Він був людиною з гострим розумом, чудовим гумором, свідомістю до того, що треба завжди вчитись, вдосконалюватись і допомагати іншим», – ділиться подруга та колега.

Коли росія проти України розпочала повномасштабну війну, Дмитро гостро усе це почав сприймати. Поки сам не пішов на війну, не покладаючи рук волонтерив, допомагав внутрішньо переміщеним особам, ходив здавати кров.

Методистка, яка у Центрі «Джерело» працює з молоддю з інвалідністю, Оксана Нежальська, пригадує, що хоч вона і не працювала із Дмитром у відділенні, проте добре пам’ятає його з тих перших днів, як Центр почав приймати ВПО з інвалідністю.

«З 1 березня наш Центр почав приймати переселенців. Довелось трохи переформатувати нашу роботу і так склалось, що я чергувала з Дмитром у «Джерелі» кілька днів, точніше – ночей. Ми зустрічали людей, координували їх у різних питаннях, при потребі поселяли. Пригадую, що хто б не підійшов до того хлопця, яке б питання не поставив і чого б не захотів – він ніколи нікому не відмовляв. Та його щирість, відвертість і доброта притягувала. Хоч Дмитро був дуже молодий, проте всередині навпаки дуже самодостатній чоловік», – розповідає Оксана Нежальська.

Інша колега Дмитра, фахівчиня з комунікації та логопединя Оксана разом працювали на вокзалі, коли допомагали внутрішнім переселенцям, що прибували до Львова. 

«Я координую і координувала роботу відділення Раннього втручання, тому мені не раз доводилось тісно працювати з Дмитром, – починає розповідати Оксана, в якої відразу навертаються сльози на очі. – Дмитро був легким на підйом, з ним завжди було комфортно працювати і навіть непрості завдання, за які брався Дмитро, завершувалися успіхом. На початку повномасштабного вторгнення, коли було вирішено, що фахівці Центру «Джерело» мають сформувати групи допомоги на вокзалі, я відповіла, що можу долучитись лише тоді, коли зі мною поїде Дмитро. Ми разом зустрічали людей з інвалідністю, допомагали пересісти на інші потяги, координували в різних інших питаннях. З ним було легко. Його історії, поради й навіть жарти завжди тримали в тонусі». 

Зовсім скоро обидві Оксани від інших колег дізнались, що Дмитро Сливка пішов на війну.

Захищати Батьківщину Дмитро пішов добровільно з початком повномасштабної війни. Це був його свідомий і рішучий  вибір. Кілька спроб долучитись до лав ЗСУ у березні були невдалими, а у квітні його таки взяли.

Незалежність та територіальну цілісність держави Дмитро боронив у лавах 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Сухопутних військ Збройних Сил України. При тому, воював на різних напрямках, як от, Сумському, Запорізькому.

«Він любив Україну і за неї загинув», – діляться у спогадах про Дмитра Сливку колеги.

Не зважаючи на те, що Дмитро був на фронті, він не переставав цікавитись життям своїх колег, успіхами дітей, що отримували послуги Раннього втручання та їхніх батьків. Завжди за всіх переживав, передавав вітання, просив скинути йому фото та відео дітей, а під час коротких відпусток відвідував колег у Центрі «Джерело».

Колега Валерія додає, що Дмитро поміж усім обожнював будь-який вид спортивних активностей, особливо подорожі, піший туризм, гори. Під час них траплялись і курйози, наприклад, доводилось спати в кукурудзі у Франції та в парку на лавці у Парижі.

А ще Дмитро дуже любив читати, й іншим давав поради. «Для нього книги були відпочинком і ресурсом. Дмитро обожнював Хемінгуея. Пригадую, як на 25-річчя тодішня дівчина (потім дружина) зробила йому великий подарунок – придбала всі книги Хемінгуея, які на той час вийшли у Видавництві Старого Лева. Після того він казав, що це найбільше надбання в його бібліотеці», – веде Валерія і додає, що не переставав читати Дмитро і на війні.

Приніс повістку на роботу і віддав її, попросивши передати у відділі кадрів, ще одній колезі, фізичній терапевтці Оксані. Вони обоє були сусідами, тож, мешкаючи неподалік, Дмитро радо заходив до Оксани на каву. Каже, що за розмовами говорили про роботу, дітей, більш особисте. 

«Дмитро був дуже сміливим, добрим, вмів вдало пожартувати. Ніколи не боявся труднощів і завжди відкликався на всі прохання», – додає вона.

19 серпня цього року Дмитру Сливці мало б виповнитись лише 28 років. Проте, 18 лютого 2024 року на Авдіївському напрямку він загинув. 

Валерія пригадує, що про смерть колеги повідомила у робочий чат відразу після того, як дізналась від його родичів: «Ми з ним часто переписувались. Але певний час Дмитро перестав виходити на зв’язок. Я подала клич серед побратимів, щоб зрозуміти, де він чи що з ним. Спочатку відповіді не було, потім рідним повідомили страшну звістку». 

Поховали Дмитра Сливку у Львові на Марсовому полі.

Під час Заупокійної Літургії в каплиці «Джерела» де згадували Дмитра, капелан Центру отець Василь Тузяк зазначив, що хоч Герой помер, проте його прийняло небо.

«У час посту дуже важливо згадувати й молитись за померлих, адже через діла милосердя та молитву можемо згадувати, якими вони були. Важливо кожному з нас переживати не як я помру, а жити сьогоднішнім днем і задумуватись для чого і для кого я живу і помру. Дмитро точно знав, для кого він помре, бо мав серйозну мотивацію піти на війну, захищати нас всіх. Померши, він дає нове життя. Єпископ та історик Тертуліан свого часу казав: «Смерть мучеників – це насіння християн». Наші воїни та герої – це також мученики, які пішли на захист нас усіх. «Джерело» втратило Дмитра, але його здобуло небо. Тож, кожен через поминання може повернути його до життя», – зазначив отець Василь Тузяк.