Історії фахівців Центру соціальних послуг “Джерело”, які працюють з дітьми з інвалідністю і віддано роблять свою справу. Розповідаємо, як і коли вони прийшли в професію, про що мріяли, що найбільше тригерить в роботі та в чому їх найбільша експертність.
“Для мене робота в “Джерелі” – це життя”
“У житті немає випадковостей. До чогось завжди приводить Бог. Мене він привів у “Джерело”, – розповідає вихователька соціальна по роботі з дітьми з інвалідністю Центру “Джерело” Ольга Заревич.
За спеціальністю вона педагог, а точніше математик. Свій професійний шлях у Центрі фахівчиня почала понад 20 років тому, ще коли це був дошкільний заклад комбінованого типу. Спочатку вчителем-реабілітологом, згодом вихователем по роботі з дітьми з інвалідністю.
“Я жила неподалік дитячого садочка на вулиці Шафарика і водила туди свою дитину. Саме в цьому закладі розпочав свою роботу Центр “Джерело”, і перші діти з церебральним паралічем почали відвідувати заняття саме там. Одного разу мені запропонували роботу фахівчині, яка б займалася з дітьми з інвалідністю та особливими освітніми потребами, і я з радістю погодилася. Ми організовували спільні свята, навчалися взаємодії, і поступово розвивали інклюзію, щоб вона працювала якомога ефективніше для всіх дітей”, – каже Ольга Заревич.
Співрозмовниця пригадує, як перші дні роботи з дітьми з інвалідністю були для неї досить стресовими, адже мало знала, як з дітьми правильно комунікувати. Та зовсім скоро вдалось налагодити контакт і прийшло повне взаєморозуміння. Далі навчались, проводили час поза закладом, влаштовували табори. Ольга Заревич додає, що від початку сприймала усіх вихованців як нормотипових.
“Усі діти зі своїми потребами, особливостями, примхами, настроями і характерами, але це такі ж діти, як інші. Коли так їх сприймати, буде легше працювати. Гадаю, що моя головна експертність у тому, що вдається знайти підхід до кожної дитини”, – веде фахівчиня.
Загалом у групі, де працює Ольга Заревич, 16 дітей віком від 10 до 18 років з різними комплексними порушеннями розвитку. Більшість з них користуються кріслами колісними й повністю залежні в обслуговуванні. З дітьми вихователі упродовж цілого дня і відлучитись практично не виходить. За цей час з дітьми вчаться, виконують вправи, гуляють, їдять і навіть дивляться фільми.
На роботі Ольгу Заревич найбільше тримають діти. Каже, що гарним результатом для неї є усмішки й радість на обличчях та нові сформовані знання і вдосконалені навички.
“Робота будь-якого педагога вимагає результату. Я його бачу в дітях. Раніше було простіше працювати, ми дітей вчили читати, писати, комунікувати. Зараз вимоги інші, новітні технології, тож вчимо дітей керувати своїми поглядами, розпізнавати те, що хочуть за допомогою, наприклад, ай-трекерів. При тому, ще з десяток років тому діти були не такими складними як зараз, з іншими нозологіями. Усіх намагаємось навчити нового, сформувати потрібні навички, але найголовніше – дати любов. Діти мають бути щасливими. У своїх сім’ях вони оточені любов’ю, але їм не вистачає спілкування ровесників, яке є у нас”, – каже вона.
Важливою у роботі вихователів соціальних по роботі з дітьми з інвалідністю є співпраця з батьками. У Центрі “Джерело” стараються, аби тут завжди був збережений трикутник: мама–дитина–педагог, в центрі якого – дитина.
Своєю роботою фахівчиня задоволена. Каже, якби зараз їй запропонували змінити зайнятість, то не погодилася б.
“У мене було кілька пропозицій працювати в освіті, зокрема, педагогом, завучем школи, та я відмовляла. До джерельних дітей я прикипіла, усіх називаю “мої діти”, вони – вагома частина мого життя, тому можу з легкістю сказати, що робота в “Джерелі” – це моє життя. А коли отримуєш від роботи задоволення, тоді легше крокуєш по житті”, – ділиться Ольга Заревич.
Співрозмовниця додає, що коли бачить радісних і щасливих дітей, розуміє, що точно на своєму місці. І ще більше старається покращити знання дітей, наповнити їхнє життя змістом і радістю.
Щоб якісно працювати, чимало часу вихователька відводить саморозвитку. Зокрема, не лише відвідує тренінги і курси, а й сама проводить семінари та ділиться досвідом з іншими.
Головна ціль Ольги Заревич – продовжувати працювати в “Джерелі”, і щоб Бог дарував здоров’я працювати тут ще багато років.
“Я знайшов своє джерело”
“Не я обирав роботу, а робота обрала мене”, – каже інструктор з трудової адаптації в Центрі “Джерело” Юрій Ільків. Чоловік розповідає, що працюючи інженером-електриком і займаючись автоматизацією опалення і вентиляцією, мав непереборне бажання комусь допомагати, прагнув стати корисним для тих, хто цього потребує. Тому коли 10 років тому в інтернеті побачив інформацію про “Джерело”, вирішив звернутись. Спочатку волонтерив, у вільний від роботи час грав на гітарі для дітей і молоді з інвалідністю. Тепер тут щодня.
“Період Майдану, збурення людей, потім війна – все це наштовхнуло на думку, що зміни потрібні не лише в державі, а й у власному житті. Саме в цей час я знайшов своє джерело. Вважаю, що те, що почав тут працювати, є Божим веденням. Це не я обирав роботу, а вона мене. В якусь мить навчився сприймати людей такими, як вони є і сам став корисним для них”, – розповідає Юрій Ільків.
Чоловік розповідає, що до його роботи в Центрі була майстерня, де дівчата з інвалідністю займались рукоділлям, а ось для хлопців не було нічого. Відтак, у Юрія Ільківа, який певний час займався реставрацією дерев’яних виробів, виникла ідея створити столярну майстерню. Щось з інструментів і станків закупили, інше виготовили самі, адаптувавши все під можливості молоді з інвалідністю.
Найбільше хлопцям і дівчатам подобається у столярній майстерні шліфувати дерево, під наглядом майстра фрезерувати вироби, працювати за станками, з дрилем і шуруповертом. Ті, кому важко самостійно щось робити, спостерігають за процесом. До слова, двоє вихованців “Джерела” працюють у львівській майстерні “Зробив тато”, що займається виготовленням екологічних виробів з дерева.
Попри труднощі в роботі, а вони, як зізнається Юрій Ільків, звісно є, змінювати діяльність та роботу не збирається. Майстер надалі хоче, аби його вміння приносили іншим користь.
“Бачу, що я потрібен в Центрі. Для мене “Джерело” – важливий етап життя. Тут я знайшов таку роботу, де можу показати своє вміння, сам реалізуватись і реалізувати мрії інших. Наприклад, я любив на дачі щось майструвати, а тепер це переросло у мою роботу, любив грати на гітарі вдома, а тепер можу співати пісень разом з дітьми. Мої вихованці мені вже як друзі, тож зараз моя головна ціль – розвиватись в любові з ними. Люблю дітей навколо, свою роботу і разом з ними роблюсь радісним і успішним”, – веде далі співрозмовник.
“Джерело – моє місце сили та енергії”
Асистентом вихователя соціального по роботі з дітьми з інвалідністю у Центрі “Джерело” вже три роки працює Тетяна Боровик. У Львівській богословській семінарії вона здобула фах вчителя християнської етики, зараз навчається у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на дошкіллі.
“Взагалі-то я мріяла стати кондитером, але мама захотіла, аби вчилась на психолога. Відчуваю схильність до педагогіки, тож продовжую навчання у тому напрямку”, – підкреслює молода фахівчиня.
Працювати у Центрі “Джерело” запропонувала подруга. Після переїзду її місце праці стало вакантним і дівчина вирішила спробувати. Спочатку приходила як волонтер, придивлялась, згодом залишилась працювати. Ось уже третій рік вона поєднує навчання і роботу, каже: “все йде своїм шляхом і має свій сенс”.
Залишитись працювати у “Джерелі” її спонукали діти. Спочатку вона їх жаліла, хотілось чимшвидше допомогти, чимось зарадити. Згодом зрозуміла, що варто не щадити, а просто гідно працювати і належно виконувати свою роботу.
“Я зрозуміла, що можу бути для них корисною, стати інструментом для розвитку і засобом радості”, – додає вона.
За три роки Тетяні вдалось попрацювати з групами дітей, що мають порушення опорно-рухового апарату та ментальні порушення. Каже, що найцікавіше їй працювати з останньою групою – дітьми, які цікаві, потребують уваги, піклування.
Молода фахівчиня зізнається, що для неї Центр “Джерело” – це місце сили та енергії, адже від самого початку, відколи приходила, дивувалась і пишалась силою дітей з інвалідністю і їх батьків та вмінням усе долати.
“Вважаю, що зі своєю роботою я справляюсь. Моя ціль – це бути корисною для дітей, навчити їх і себе нового і корисного. Чого лиш варті очі чи обійми дітей, коли ми зустрічаємось з ними вранці. Їхні емоції для мене – суттєва підтримка”, – розповідає Тетяна Боровик.
День асистентки вихователя починається із зустрічей, далі проводять заняття із соціальної адаптації, творчої діяльності, інтерактивні заняття, готують їжу, гуляють надворі або ж виходять за межі Центру. Зокрема, їздять у трамваї, ходять у парк, де збирають листочки і каштани, у магазин за продуктами. Крайній раз їздили в парк “Уруру”.
Час, проведений за комп’ютером, для дітей з аутизмом – найцікавіший. Для цього у групі в післяобідній час відведене заняття “Комп’ютерна академія”.
Найбільша експертність Тетяни Боровик – це її універсальність. Каже, що легко вчиться усьому новому і підхоплює те, що люблять і що подобається дітям.
“Я розумію всіх своїх дітей. Наприклад, вони можуть взяти мене за руку і я вже розумію, що вони хочуть зробити чи якої допомоги потребують. Я до цього довго йшла, тому покидати цих дітей не збираюсь”, – додала співрозмовниця.
Як і попередні герої, Тетяна Боровик велику увагу приділяє саморозвитку. Вона не лише відвідує всі навчання, а й сама уже стала тренеркою для тих, хто планує працювати і надавати послугу денного догляду. Зокрема, розповідає про альтернативну комунікацію, методи комунікації, які у “Джерелі” застосовують для дітей: комунікаційні картки PECS, піктограми, застосунок TippyTalk, інші підказки.
“Джерело” – мій світ, від якого важко зараз від’єднатись”
Ось уже майже десять років, із 2015 року, у Центрі “Джерело” працює Юлія Літвін. Зараз вона керує осередком денного догляду Личаківського району.
Розповідає, що знайомство із Центром соціальних послуг і реабілітації було приємним і досить випадковим. Юлія, яка закінчила Львівську академію мистецтв, працювала з дітьми в УДЮМКах (установах дитячо-юнацьких молодіжних клубів) та кузні, потрапила на проєкт у “Джерелі”, який організувала подруга, і ціль якого – аби джерельна молодь у сихівській майстерні проводила мистецькі діяльності. Згодом все переросло у більший проєкт і постало питання, а чи не залишитись тут працювати.
“Для мене це було незвичне місце роботи, але й гарний досвід. Із дітьми з інвалідністю почала не лише працювати, а й віднаходити сенс і зміст. Ми малювали картини, створили свій етностиль… Відчувала неймовірну віддачу від молоді, хотілось з ними робити більше і яскравіше”, – коментує вона.
Оскільки у Центрі “Джерело” приходить молодь з різними нозологіями, творчість стала одним з сильних сторін таких груп. Решту часу вони займаються побутовою і соціальною адаптацією, готують їсти, вчаться орієнтуватись в просторі, малюють, проводять мистецькі, поетичні, театральні виїзди, ставлять вистави, театральні постановки, проводять для молоді екскурсії, виготовляють одяг, роблять керамічні магніти і не тільки. До повномасштабної війни їздили у закордонні поїздки, здебільшого у Польщу та Білорусь.
Приблизно п’ять років тому, коли у Львові розгорнули різні осередки “Джерела”, Юлія Літвін зі Сихова переїхала на вул. Б. Хмельницького. Тут у них тепло і затишно, на столах і підвіконні предмети для творчості, а в окремому приміщенні піч для кераміки. Час до часу разом з дітьми вони виготовляють керамічні вироби, а потім самі випікають їх.
Жінка зізнається, що для неї “Джерело” – невіддільна частина життя.
“Мені дуже комфортно на роботі, можливо тому, що ставлюсь до всіх на рівні. Це мій світ, від якого важко зараз від’єднатись. Тут я віддаю свою енергію, але й отримую багато навзаєм. Знаєте, чому я досі тут? Бо мені цікаво – а що далі. Моя мета – максимально соціалізувати молодь, щоб вони могли самостійно дати раду в житті, не боялись і не соромились вийти на вулицю, у магазин, парк. Щоб не відчували сторонніх поглядів, почувались комфортно у місті. А ще дочекатись, коли запрацює будинок підтриманого проживання. Я бачила, як це виглядає за кордоном і дуже хотіла б бачити, як це у нас”, – веде далі Юля.
Зараз в осередок по черзі приходить дві групи молоді з інвалідністю, загалом 14 людей віком від 18 до 45 років. Найстаршому Михайлу 42 роки. Одна з груп – максимально соціально адаптована, тож є надія, що багато хто з них зможе перебувати у будинку підтриманого проживання. Велика заслуга у тому батьків, які не замикають своїх дітей, а водять у групи і тим самим розвивають:
“Як би це не звучало, але у Львові досі є сім’ї, які дітей з інвалідністю ніде не водять і не розвивають. Ще частина батьків банально все виконує замість дітей, думаючи, що так буде краще, а коли приводять, то дивуються, чому немає результату. Так робити не можна! Кожна дитина має бути соціалізована і, по можливості, самозарадна. На жаль, дуже часто батьки це розуміють, але вже пізно”, – розповідає співрозмовниця.
Та молодь, яка приходить в осередок “Джерела” о 9:15 і може перебувати до 16:30, активна та комунікабельна. А ось фахівців, які б з ними працювали, – мало. Юлія Літвін зазначає, що двоє з колегою наразі справляються, проте потреба у працівниках все ж є. Головна вимога до них – це людяність, гнучкість, доброта і безмежна любов до ближнього.
“Я люблю свою роботу, та все ж є нюанси, які хотіла б змінити. Найбільше гнітить українське законодавство, яке не на боці працівників соціальної сфери. Немає відповідності у супроводі працівника і молодої особи, як і нормальних коефіцієнтів роботи. Сьогодні один-два фахівці працюють з цілою групою, це важко. Хотілося б змін, розуміння на законодавчому рівні і, звісно, більше фінансової підтримки”, – каже керівниця осередку денного догляду Личаківського району.
Загалом, суспільство, зі слів Юлії Літвін, стало більш толерантним до дітей і молоді з інвалідністю, що не може не тішити. Проте, ще не вистачає гнучкості та максимального впровадження інклюзивності у садках та школах.
“Я бачу позитивні зміни, але їх недостатньо. Теперішня війна ще більше загострить ситуацію, адже побільшає людей з психологічними проблемами, ментальними порушеннями, інвалідністю. Суспільству треба вчитись з ними співжити. Для цього працюємо і ми”, – зазначила Юлія Літвін, додаючи, що як і вона, донька вирішила продовжити шлях мами, зараз навчається на соціальній роботі.