Можна багато змінити і досягти, коли кожен буде робити все від нього залежне на своєму місці. — Оксана Кунанець-Сварник

Друзі, ділимося з Вами інтерв’ю з Оксаною Кунанець-Сварник для блогу Великі пригоди маленької дівчинки. Безмежно вдячні Вам, пані Оксано, за сміливість робити зміни та віру у краще майбутнє для українських дітей!

На календарі 2020-й, українське суспільство все ще вчиться бути інклюзивним: будує сякі-такі пандуси, викреслює зі свого лексикону слово “інвалід” та потроху змінюється на краще. Вернімося в 1993 – час, коли “інвалід – не людина”, а законодавчо всім “не таким” до звичайної школи чи садка – зась.

До вашої уваги інтерв’ю з Оксаною Кунанець-Сварник – канадійкою українського походження, співзасновницею “Джерела” , яка протягом 20 років перебування в Україні «лупала сю скалу».

Оксаною Кунанець-Сварник разом із чоловіком Миколою Сварником, співзасновники Центру Джерело (фото з персональної сторінки пані Оксани у Facebook)

– Оксано, розкажіть, будь ласка, як ваша родина потрапила до Канади?
– Мої предки приїхали до Канади у міжвоєнний час. Тато з сім’єю переїхав у 1930-му, мама в 1932-му, йому було десять років, а їй вісім. Я вже народилась, виросла та здобула освіту в Торонто.

– Чому ви повернулись до України та залишились на 20 років?
– Мій шлях до цього був довгим (сміється). Перед приїздом в Україну, я більше двадцяти років працювала фізичним терапевтом в Канаді та в інших країнах. Я мала змогу багато подорожувати, відкривати світ. Завдяки цьому зрозуміла, наскільки мені пощастило, що народилась і здобула освіту в Канаді – країні можливостей та стабільності. Незважаючи на те, що наша сім’я не мала великих статків, я отримала набагато більше, ніж мали люди в інших країнах.
Тому захотіла поділитись своїми знаннями та досвідом. На моє переконання, навіть з невеликими ресурсами можна досягти результатів, маючи знання і наполегливість. Моя подруга – теж реабілітолог, запропонувала відвідати Україну, хоча б глянути, чим можу зарадити. Я не думала, що зможу реально на щось вплинути, але погодилася, поїхала на тиждень подивитися.

Побачене – викликало сум, тут взагалі не знали, що таке реабілітація. В Україні в той час “лікували” масажем, теплими ваннами, але ніхто не вчив людей як ходити чи одягатись самостійно. Реабілітологія розвинулась як професія після Першої світової війни, але в СРСР цей розвиток не пішов далі. Комуністи просто викидали всіх “не таких” за борт.
У Києві мені казали: “Ми то всьо знаємо, нам не треба ніякого навчання, нам просто треба грошей”. Я сказала: “Okay, я людина на інвалідному візку, покажіть мені, як з нього пересісти на крісло”. Я була дуже шокована і розчарована. Люди не розуміли важливості знань та їх цінність.

Вдруге повернулась до України відвідати родину і зайшла до товариства “Надія”. Вони користувались візками для немовлят або батьки тримали їх на руках. У них не було буквально нічого, що є таким звичним в Західних країнах. Це було ще одним потрясінням для мене.
Я домовилась повернутись на 6 тижнів консультувати батьків. Ходила з хати до хати, працювала зранку до вечора, була дуже втомлена, навіть не самою роботою, а побаченим: закритими в чотирьох стінах дітьми, що лежали на підлозі, бо не мали інвалідних візків, не вміли самостійно сидіти. Я сказала, добре, я повернусь на 6 місяців. Я сподівалась когось навчити за цих півроку, коли сама цього вчилась лише в університеті 4 роки (сміється).

– Оксано, як воно було на початку? Як це, засновувати громадську організацію в 1993-му?
– Це було дуже важко. В СРСР не було самостійних громадських організацій, вони були заборонені. Тому для України в 1993 році це було щось дуже нове. Батьки ще раніше заснували громадську організацію для дітей з інвалідністю – тих, яких батьки не віддали до інтернатів, хоча система спонукала їх до цього.
Створити новітній реабілітаційний центр було ще важче. Не було законів, які б регулювали права дітей з інвалідністю. Ці діти не мали права ходити в садочки і середні школи, могли бути лише в інтернатах. Ми постійно контактували з Міністерством охорони здоров’я, їздили в Київ, добивались відповідних законопроєктів. Вони нам багато обіцяли, а потім не виконували, багато хто не бачив в цьому потреби, адже ці діти були поза суспільною увагою. «Джерело» мало бути цілком іншою, новою моделлю послуг.

В 1995 році у Львові ми організували марш по місту з дітьми з інвалідністю, їх було близько ста. Львів’яни запитували: “Звідки ті діти?”, коли ми казали: “То наші”, то всі дуже дивувались, вони були настільки розчулені та зворушені.

Ми продовжували, крок за кроком. Організаційно нам дуже допоміг тодішній голова міської освіти Павло Хобзей, а районний відділ надав приміщення у 172-му садку. Також отримали фінансову допомогу від діяспори. Працювали в незавершеному приміщенні на Сихові, яке потребувало великих інвестицій і зусиль. Деякі міністри багато років нічим не допомагали, а потім відвідували центр і казали: “Подивіться, це чудово”, і далі нічого не робили. Але ми все ще мали змінити українське законодавство, щоб діти могли ходити в державні загальноосвітні заклади.
Вдалося!
Поступово діти стали відвідувати школи у Львові. Деякі батьки не хотіли, щоб їхні діти контактували з “нашими”, вони думали, що діти захворіють, а інвалідність – це зараза, що передається.

– Чи значними є зміни?
– Однозначно. Люди подорожують, бачать щось більше, ніж рамки Радянського Союзу. Поступово в Україні з’являється нове розуміння “нормальності” та толерування “інших”, з’явилися і працюють дуже багато профільних правозахисних організацій.
Діти з інвалідністю мають право ходити до школи, відвідувати реабілітаційні центри, більше половини фінансування “Джерела” тепер надходить від міста Львова. Маємо багато позитивних змін, та все ж таки існують бар’єри, які ще треба подолати.

Ми змогли показати, що може бути зроблено і як. Можна багато говорити про зміни, але треба практично показувати працюючі моделі і втілювати їх в реальність. Можна багато змінити і досягти, коли кожен буде робити все від нього залежне на своєму місці.

#Христіні_люди
#інклюзія

Підтримати діяльність Центру Джерело сьогодні, можна натиснувши на копку ПОЖЕРТВУВАТИ вгорі екрану.