Об’єднати зусилля і стати сильнішими. У Львові провели форум до Дня працівника соціальної сфери

Понад 150 соціальних фахівців, представників місцевого самоврядування, експертів та урядовців з різних областей України під час форуму “Ми поруч” обговорили важливість надання якісної соціальної допомоги.

Часто їхня робота є невидима, про них не прийнято багато писати і до них немає такого ж трепетного ставлення, як до вчителів чи медиків. Поміж тим, соціальні працівники – це люди, які приходять у найважчі моменти, рятують життя та вчать жити інших. Багато з них вигорають, черпають ресурс у власних родинах чи підопічних, але продовжують робити добро. Соціальних працівників не треба боятися чи ставитися до них насторожено. Навпаки, до них варто звертатися і просити про допомогу.

Про усе це минулого тижня, напередодні професійного свята фахівців соціальної галузі, йшлося під час форуму “Ми поруч”, який організував центр “Джерело” та ЮНІСЕФ. Подія зібрала понад 150 соціальних фахівців, представників місцевого самоврядування, експертів та урядовців з Львівської, Волинської, Закарпатської, Житомирської, Дніпропетровської та інших областей, з якими спікери поділились власними історіями та успішним досвідом своїх громад. Головний меседж форуму «”Ми поруч” – людина у фокусі, яка може отримати необхідну соціальну допомогу вчасно та якісно, особливо у періоди кризи.

Соціальний працівник має бути ліхтарем для родин у потребі

Сьогодні соціальний працівник повинен стати помічником родини у кризі та дітей у потребі як у великому місті, так і в невеликих сільських громадах.

Приклад того, як успішно спрацювали соціальні працівники із матір’ю п’яти дітей на Житомирщині, навела одна з учасниць форуму – заступниця селищної голови Брусилівської селищної ради Світлана Приходько.

“В одне із сіл нашої громади приїхала 31-річна мати п’яти дітей, яким від року до 13. Тут у жінки була батьківська хата, хоч багато років вона сюди взагалі не навідувалась. Сусіди, які її побачили, відразу сказали про це старості села, а той повідомив фахівців соціальної роботи. Виявилось, що дружина після психологічного насилля чоловіка взяла дітей і втекла від нього. Оцінивши родину, фахівці мультидисциплінарної команди склали план роботи з родиною, допомогли знайти помешкання, відновити всі потрібні документи, уклали декларацію з сімейним лікарем тощо”, – розповідає Світлана Приходько.

За її словами, після цього жінка не лише змінилась, а й стала самодостатньою. На жаль, змінюватись не захотів чоловік, тож зараз у них триває процес розлучення.

Не такими приємними були зустрічі із соціальними працівниками в тодішньої вчительки початкових класів, а тепер радниці-уповноваженої Президента України з захисту прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук. Значну частину свого життя, як зазначила сама учасниця форуму, вона недолюблювала працівників соціальної сфери. Річ у тім, що у 21 рік жінка народила дитину, але через те, що не встигла оформити шлюб з чоловіком і її вважали матір’ю-одиначкою, виписувати з пологового будинку не хотіли. Лише після того, як соціальні працівники завітали до неї додому, перевірили чи належне місце проживання, їх з малечею таки відпустили.

Через рік і сім місяців виявилось, що у її дитини – тотальна глухота (повна втрата слуху). На той час у житті жінки поруч не було жодних працівників соціальної сфери. Ще через місяць від них пішов чоловік та батько доньки. Проте, жінка не здалась, взяла себе в руки, почала цікавитись всією доступною інформацією про догляд та реабілітацію такої дитини, продала квартиру, а натомість доньці зробили операцію, вставивши спеціальний імплант. Згодом, набравшись життєвого досвіду, вона почала гуртувати такі ж родини, як її, та показувати, як разом можна бути сильними.

Соціальний працівник у житті Дар’ї Герасимчук та її доньки з’явився, коли дитині було чотири роки. Напередодні 3 грудня – Міжнародного дня людей з інвалідністю – працівниця принесла запрошення на свято для її дитини. Тоді вони бачились востаннє.

Радниця-уповноважена Президента України з захисту прав дитини та дитячої реабілітації під час форуму зазначила, що хоч її досвід спілкування із соціальними працівниками був не надто приємний, вона сподівається, що таких прикладів обмаль.

“Якщо соціальному працівнику не болить за дитину без родини, їй треба йти геть з цієї професії. Ви – світло для родин. Ви – не світло в кінці тунелю, а люди, які несуть ліхтарі”, – звернулась до соціальних працівників Дар’я Герасимчук.

Важливо бути поруч

В Україні від війни постраждали усі без винятку діти – близько 7,3 мільйона. Та найбільше, про кого маємо дбати зараз – це діти, позбавлені батьківського піклування. За словами голови Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей Ірини Тулякової, Україна має один з найвищих показників інституалізації у світі (близько 1,5% від загальної кількості дітей). Зокрема, 15 697 дітей перебувають на обліку з усиновлення, 5 516 є дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, які проживають у закладах. Найгірше те, що більшість з них – це діти, в них є батьки, але на певному етапі життя вони не змогли про них потурбуватись.

Як і соціальні працівники, так і діти не повинні бути невидимі. Діти, що  вилучені з родин, роками можуть чекати на своїх батьків, яких не бачить суспільство.

“Ми не вступимо в Євросоюз, поки не втілимо реформу деінституціалізації. Але йдеться це не про реформу чи відновлення інтернатів, як це вважалось раніше, а реформу кращого догляду, де дитина в центрі уваги, створення будинків сімейного типу, підтримка прийомних сімей, інфраструктура для патронатних сімей. Інтереси дитини – це наші пріоритети. Зараз тисячі дітей перебувають за кордоном, але повертати ми їх маємо у родини, а не заклади. Україна – це країна без інтернатів”, – каже Ірина Тулякова.

За її словами, вже у лютому наступного року в Україні буде затверджений Національний план з розвитку сімейного виховання, який згодом буде втілюватись на регіональному рівні. Найголовнішим пріоритетом у всьому є зміцнення сім’ї. Щоб цього досягти, у сім’ї повинне бути свідоме батьківство, супровід вагітності, відповідна допомога після народження, допомога у подальших етапах розвитку та зростання тощо.

“В Україні має вибудовуватись культура батьківства. Якщо ви не справляєтеся – не мовчіть. Говоріть і шукайте допомоги”», – зазначає учасниця Форуму.

Основну роль у цьому відіграють соціальні працівники, проте для своєї діяльності вони повинні мати ресурси, фінансування, підсилення держави.

Спільнота собі подібних

Позитивний приклад роботи соціальної працівниці з Луганщини, що стала окупованою майже з перших днів повномасштабної війни, розповіла під час форуму “Ми поруч” керівниця програм захисту дітей Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) Наталія Датченко. За її словами, фахівчиня однієї з невеликих громад на Луганщині зуміла об’єднати батьків дітей з інвалідністю, які до того не знали один про одного нічого, і під час окупації гуртуючись, зуміли рятуватись. Попри небезпеку із центру надання соціальних послуг ночами фахівчиня виносила столи, вертикалізатори, спочатку ховаючи їх у себе в підвалі, а потім даючи їх сім’ям.

“Ми не маємо забувати про героїв соціальної сфери, вони завжди серед нас. Інвестиції у соціальних працівників – це інвестиції у ваші громади. Інвестиції у соціальну сферу – це інвестиції у дітей. Вертикалізатори, обладнання ми можемо втратити, а людей треба берегти”, – зазначила Наталія Датченко.

Також під час форуму учасниця наголосила, що не варто пропускати кризові ситуації сімей і вчасно зуміти їх розпізнати та на них відреагувати. Особливо коли це стосується сімей з дітьми.

“Найкращі інтереси дитини складаються з двох моментів: вміти оцінити індивідуальні потреби дитини і почути думку дитини чи сім’ї. Важливим також є відновлення, тож соціальний працівник також має бути поруч з родинами та дітьми. Далі важливо закріпити результат: виробити життєстійкість, дати снаги, що родина впорається зі всіма негараздами”, – додала учасниця форуму.

Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна додала, що важливим у соціальній сфері є безбар’єрність.

“Людей, які потребують допомоги, стає все більше, тож людина, яка стоїть поруч з іншою людиною, несе велику відповідальність. Важливим тут є безбар’єрність, тобто прийняття людини без жодних викликів. Варто навчатись технологій підтримки, різних практик і тоді все вийде”, – зазначила Тетяна Ломакіна.  

Інвестиція у послугу – це інвестиція у людський капітал

Соціальна сфера – це кропітка робота, хоча результат помітний не відразу. За словами експертки з питань соціального захисту Асоціації міст України Людмили Яремчук, головне – працювати, показувати свою роботу та спроможність допомагати.

На жаль, не всі громади є фінансово спроможні, тож не мають можливості створювати комунальні установи і надавати увесь спектр послуг. Вивчивши запити варто інвестувати і починати із того, чого громада потребує найбільше. Людмила Яремчук під час форуму “Ми поруч” навела успішний приклад того, коли послуга “соціальне замовлення” вплинула на долю людини.

“Кілька років тому, запустивши соціальне замовлення і будинок нічного перебування, одного разу до нас на ночівлю прийшов хлопець з АТО. Вернувшись з війни, чоловік не отримав належної підтримки, біля нього не було психологів, а через алкоголь він мало не втратив сім’ю. Наші працівники активно підключились, зокрема, допомогли йому виготовити документи, зробити пільги, взяли під супровід чоловіка, дружину, інших членів сім’ї, і в людини все налагодилось. Зараз цей чоловік знову захищає Україну від ворога. Отож, коли говоримо про інвестицію, варто розуміти, що у результаті йтиметься про людський капітал”, – каже Людмила Яремчук.

Також учасниця форуму розповіла про чоловіка, який велику частину свого життя був прикутий до ліжка і лише зрідка пересувався на кріслі колісному, проте створивши соціальне таксі та запросивши його на роботу диспетчером, він не лише соціалізувався, а й сам став допомагати таким як він.

Ще одним успішним кейсом щодо діяльності соціальних працівників у громадах Кривого Рогу поділилась директорка департаменту управління у справах сім’ї, молоді та спорту Кривого Рогу Світлана Лавренко. За її словами, сьогодні у Кривому Розі працює близько сотні соціальних працівників. Оскільки діти через війну зазнають найбільших страхів, недоотримують медичної допомоги, а через те, що навчаються онлайн чи переїхали за кордон, втратили друзів, робота з дітьми постала, як пріоритетна.

“Наші працівники ходили до кожного – у сімֹ’ї, де діти, дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, де діти були під опікою. Крім того, створювали дитячі точки – спільноти, де працювали різні соціальні фахівці. Зараз у місті мешкає 16 будинків сімейного типу, дві прийомні сім’ї, а за час війни долучилось ще сім будинків дитячого типу з інших територій України. При тому, за час війни не закрили жоден будинок сімейного типу та не вилучено жодної дитини з сім’ї. Навпаки, у місті почали розглядати питання збільшення кількості прийомних сімей. Вважаємо, що кожна дитина повинна мати родину, отримати підтримку та сімейний затишок”, – зазначила Світлана Лавренко.

“Ми поруч”

За словами керівниці Львівського міського центру соціальних послуг та реабілітації “Джерело” Зореслави Люльчак, зараз у центрі, який об’єднався із чотирма іншими установами, працює близько 500 людей у 22 локаціях. 24 послуги – від раннього втручання, реабілітації до соціалізації – отримують діти, дорослі та усі, хто потребує допомоги. 

“Гасло “Ми поруч” завжди має асоціюватись із центром “Джерело”. Без звернень – чи то особистих, чи від рідних, близьких, чи від знайомих, які бачать людину, сім’ю, родину, яка перебуває у складних життєвих обставинах,  соціальний працівник не допоможе. Особливо, якщо це у великому місті, де величезні масштаби. Обмеженій кількості соціальних працівників просто нереально обійти кожен будинок, квартиру, заклад. Тому, щоб вчасно виявляти та допомогти людям вийти зі складних життєвих обставин, стати самозарадними, потрібно звертатися до соціальних працівників, і вони будуть вам допомагати”, – зазначила під час форуму Зореслава Люльчак.

Під час повномасштабної війни кризову послугу у центрі “Джерело” отримала Оля та її син Артем з Херсона. Виїхати у серпні минулого року з окупованого міста із сином, який пересувається на кріслі колісному, було не так просто. Жінка з дитиною потребували як психологічної, так і іншої системної допомоги.

Оля розповідає, що багато чула про центр “Джерело”, хоч не знала, які послуги є доступні. Але потрапивши туди, відразу відчула підтримку. Сину запропонували денний нагляд, приєднали до програми ЮНІСЕФ, допомогли виробити документи для подальшої безплатної реабілітації.

“Я мама, яка працює, і завдяки тому, що оформила сина на денний догляд, змогла поновитись на роботі юристом. Без послуг “Джерела” цього зробити б не змогла”, – каже херсонка.

Зараз у жінки є дві великі мрії. Одна з них – повернутись до рідного міста, а друга – створити у Херсоні такий же центр, як “Джерело”, аби мати змогу допомагати як своїй дитині, так і всім, хто цього потребує.