Захист = любов. Історії, як родини у скруті виховують дітей та не втрачають цінності сім’ї

Діти – наша сила, надія, гордість і опора. У Міжнародний день захисту дітей, який відзначають 1 червня, розповідаємо, як попри обставини та випробування долі діти, що отримують послуги у Центрі соціальних послуг та реабілітації “Джерело”, допомагають своїм батькам не лише долати труднощі, але стають сильнішими та вчаться один в одного турботи.

“У нас до нього безумовна любов”

“Завдяки Павлику ми навчились цінувати кожну мить разом, радіти навіть найдрібнішим речам. У нас з’явилась енергія рухатись вперед і сила духу, щоб проходити інші життєві випробування. Павлик зібрав мене докупи та навчив бути психологічно сильною мамою. У нас з чоловіком до нього безумовна любов”, – так розповідає про свого 9-річного сина Павлика його мама Вікторія.

Жінка разом із чоловіком та сином з першого дня повномасштабної війни переїхали з Миколаєва до Львова. 

“Коли Павлик народився, то про його діагноз ще не знали. Згодом стали помічати відсутність мовлення, певні поведінкові проблеми й психічні порушення. З часом дитина отримала інвалідність через аутизм, також у нього епілепсія”, – каже жінка.

З двох років у Миколаєві хлопця почали лікувати від епілепсії, він проходив курси реабілітації та терапії. Ходив у садок, де з ним працював асистент вчителя, а паралельно – у міський центр реабілітації, на приватні розвиткові заняття, плавання, футбол тощо. Щоб батьки мали змогу працювати, за дитиною доглядала няня. Вікторія займалася адвокатською діяльністю, її чоловік мав власний ремонтний автоцех.

Сім’я мріяла побудувати свій будинок, де б на просторому майданчику разом з омріяним собакою бігав і грався Павлик. Але плани змінила повномасштабна війна.

“Наш син дуже боїться гучних звуків. Ще раніше, коли на Новий рік хтось запускав феєрверки, син ховався у ванній кімнаті. А тут почались обстріли, у Миколаїв зайшли танки, аеропорт, неподалік від якого живемо, обстріляли. А після того, як ми прийшли в укриття, де було багато людей – хто сидів на речах, хто на матрацах чи просто підлозі, ми зрозуміли, що з сином так довго не витримаємо”, – веде далі жінка.

Ввечері 25 лютого сім’я вже була у Львові. Приїхали до хрещеної Павлика, яка тут живе і яка наполягала на їхньому приїзді.

Про Центр “Джерело”, як і те, які послуги він надає, Вікторія знала ще раніше. Каже, що про фахову реабілітацію та висококваліфікованих спеціалістів їй розповідала місцева психологиня, яка працювала з сином у Миколаєві.

Водити сина у “Джерело” жінка почала вже у травні 2022 року. Спочатку він відвідував 10-денний інтенсив. Завдяки роботі терапевта і реабілітолога вже після трьох-чотирьох занять побачили результат.

“Син – контактний, але у нього важка форма аутизму. Від занять у “Джерелі” ми були в захваті. Син практично відразу пішов на контакт, він розумів, що від нього хочуть, і став більше комунікувати. Хоч ми живемо у Брюховичах, а Центр розташований на Сихові, це вартує того, щоб щоразу сюди приїжджати”, – пояснює співрозмовниця і додає, що зараз Павлик відвідує групу денного догляду.

Вікторія каже: їхній син – це їхня безумовна любов і без нього не уявляють свого життя.

“Свого сина ми любимо не за якісь досягнення, оцінки чи гарні вчинки, а просто за те, що він у нас є. Він нас змінив. По-перше, якби у нас була нормотипова дитина, а не з інвалідністю, ми б напевно точно не переїхали до Львова, а залишились в Миколаєві. По-друге, завдяки йому ми почали більше цінувати час, миті, які нас оточують і радіти навіть дрібним моментам, наприклад, що син сам навчився відрізати ножем шматок ковбаси чи поставив у мийку тарілку після сніданку і водночас зрозуміли, що проблеми людей, як-от розбити дорогий телефон чи упустити кришталеву вазу просто мізерні. А, по-третє, якби не Павлик, то в нас точно не було б стільки сил та енергії рухатись вперед”, – додала жінка.

Для Вікторії з чоловіком їхній син – найкращий, і заради нього вони готові на все. Зокрема зараз втілити його мрію – побачити море. 

“Ми як складені пазли”

“Якби не діти, то не знаю, що зі мною було б. Це особистості, і без когось одного кожен з нас ніхто. Ми як складені пазли”, – так про своїх чотирьох дітей каже Богдана.

У жінки троє синів – 15, 13 та 11 років й шестирічна донька. Їхній батько регулярно і тривалий час вчиняв домашнє насильство. Крім того, він матеріально сім’ю не забезпечував, участі у вихованні та навчанні не брав та зловживав алкоголем. Після неодноразових бійок, під час яких за маму заступались старші сини, жінка подала на розлучення. Аліментів чоловік не виплачує, тож Богдані доводиться самій виховувати і забезпечувати сім’ю.

Каже, ні про що не шкодує, адже поруч з нею діти, які є й опорою, і підтримкою.

“Діти для мене – це все. Інколи вони – моя опора, а я – їхня. Сини у всьому допомагають: прибирають, гуляють з меншою сестричкою, водять її на танці, в бібліотеку, на різні майстерки. Частіше поводяться як дорослі, аніж діти, і я за це вдячна”, – розповідає Богдана, яка працює кухарем у приватному закладі харчування.

Зі сім’єю з 2023 року працює фахівчиня з соціальної роботи Центру “Джерело” Валентина Орос. Каже, що після того, як жінка розлучилась з чоловіком і діти пройшли консультацію у психологів, почали відвідувати творчу майстерню та інші активності, у них покращився психоемоційний стан, вони навчились справлятися з агресією і стали набагато спокійніші.

“Зазвичай жінки, матері задля своїх дітей терплять домашнє насильство, жертвують своїм спокоєм і вірять, що чоловік зміниться і в них знову буде нормальна сім’я. Але часто так не є. Зробити перший крок і змінити ситуацію має захотіти та зробити жінка. У цій сім’ї це так і сталося”, – коментує фахівчиня із соціальної роботи Валентина Орос.

Сама ж Богдана додає, що в українських реаліях чотири дитини – це досить багато, проте для неї, навіть як для мами, що сама виховує дітей, це зовсім не є тягарем.

“Якщо захотіти, то можна зі всім справитись. Головне – це любов і повага у сім’ї. Тоді можна і гори звернути”, – переконана вона.