Війна за волю до життя і незалежність. Історії сімей та воїнів, яким допомагають фахівці Центру “Джерело”

В одних війна забрала рідний дім і нажите роками майно, в інших – здоров’я і життя найцінніших людей. Попри те, тамуючи і долаючи біль у серці практично усі вони заново вчаться жити, знаходити сенс у кожному дні та вірити, що війну за незалежність таки скоро ми виграємо. 

Напередодні Дня Незалежності України розповідаємо, як доля та війна привела українців до Львова, чому вони не поїхали за кордон, а все ж вирішили залишитись в Україні та як жити, адаптуватись і відновлювати втрачені документи їм допомагають фахівці Центру соціальних послуг “Джерело”.

З початку повномасштабної війни Львівський міський центр соціальних послуг та реабілітації “Джерело” обслуговує та надає допомогу військовим, ветеранам російсько-української війни та внутрішньо переміщеним людям, які проходять лікування у медзакладах Першого ТМО. Щотижня у дні візитів працівники інформують та консультують захисників, запитують про потреби і сприяють їх вирішенню. За день відвідування надають допомогу 15-20 військовим. Загалом лише за період з 2023 по 2024 рік, за словами керівниці Філії соціальної роботи та психологічної підтримки Центру “Джерело” Лілі Федевич, фахівці з соціальної роботи Центру у лікарнях проінформували та надали допомогу майже 4 тисячам ВПО і понад 1600 військовим та їх сім’ям.

“Якби не підтримка небайдужих і Центру “Джерело”, подолати негаразди було б важче”

37-річна Євгенія з трьома дітьми до Львова з Маріуполя переїхала у вересні 2022 року. Зараз сім’я самостійно винаймає квартиру, проте ніхто не перестає мріяти, як рідне для них місто звільнять від росіян, вони щасливо повернуться до себе додому і зустрінуться з татом. Кажуть, це лише питання часу.

Чоловік Євгенії та багатодітний батько двох їхніх синів та доньки у Маріуполі працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», тож з перших днів повномасштабної війни вирушив на захист людей. Згодом з’ясувалося – чоловік потрапив у полон, пережив теракт в Оленівці та отримав численні травми і поранення.

Попри прихід ворожих військ родина захисника Маріуполя та оборонця «Азовсталі» спочатку не планувала нікуди виїжджати, намагаючись дочекатись батька, та пробувши в окупації понад пів року, щойно з’явилась можливість – виїхали.

“Оскільки у Маріуполі ми жили неподалік драмтеатру, залишатись було складно і небезпечно. Наш район дуже часто накривали авіабомби, якось прилетіло буквально у сусідній двір. Крім того, діти бачили багато інших трагічних подій… Тож як тільки дізналась, що є “коридор”, сіла за кермо нашого авто і разом з дітьми поїхала до Запоріжжя. Щоб зібратись і виїхати, у нас було лише 40 хвилин”, – розповідає 37-річна Євгенія, що з Мирославом, Максимом і Ангеліною, яким на той час було 13, 10 і 7 років, вибиралась із пекла війни. Удома залишились мама та собака.

Добиралась до Запоріжжя сім’я дві доби. Пробули там недовго, бо зрозуміли, перспектив для більш-менш спокійного життя немає. Оскільки ще у 2014 році певний час сім’я жила у Львові, подались саме сюди. Про інше місто, а тим більше країну ні Євгенія, ні діти думати не хотіли.

“Не для того ми залишались і стільки часу провели після лютого 2022 року в рідному місті і в Україні, щоб потім втекти за кордон. Найстарший син, якому тоді було 13, чітко сказав, що це його земля, його місто, і він нікуди звідси не поїде”, – виважено та обережно додає співрозмовниця, зважаючи на кожне слово, яке промовляє. Каже, що так поводитись її навчила війна.

Як уже мовилось, у Львові квартиру Євгенія з дітьми винаймають. Двоє менших ходять у місцеву школу, старший навчається у військовому ліцеї ім. Героїв Крут. 

Попри все, що пережили діти в Маріуполі, зі слів мами, сюди вони приїхали максимально спокійними і врівноваженими. Приклад спокою показує сама Євгенія. Каже, що коли в неї трапляється стресова ситуація, автоматично робиться спокійною. І це передається дітям. 

“Вони тішаться кожним днем: що поруч є люди, що немає вибухів, що світить сонце, всі радіють і усміхаються”, – каже вона.

Щоб максимально підтримувати спокій, Євгенія відразу після переїзду до Львова подбала про додаткові заняття та гуртки. Діти переважно відновили ті діяльності, якими були зацікавлені в себе вдома. Донька відвідувала цирковий гурток, один з синів ходив на футбол, інший цікавився робототехнікою. Сама Євгенія увесь вільний час присвячує дітям, зокрема, працює з ними як педагог. Свого часу жінка працювала у школі з дітьми з особливими освітніми потребами, і хоч зараз у неї немає офіційної роботи, проте є справа, яку вона обожнює.

Жінка зізнається: від початку повномасштабної війни її сім’я відчуває неймовірну підтримку як самих українців, так і різних центрів, служб та відомств. Допомогу сім’ї також надає Центр соціальних послуг та реабілітації “Джерело”. Зокрема, старшому сину допомогли пройти перекваліфікаційні заняття, завдяки яким він вступив в омріяний ліцей, а взимку, нагадаємо, середньому сину Максиму “Джерело” допомогло отримати подарунок на День святого Миколая – велосипед.

Як діти, так і їхня мама одноголосно додають: якби навіть сьогодні у них була можливість повернутись у рідне місто, свій двір і будинок, то зробили б це без жодних роздумів. А щоб це сталось швидше, готові навіть попихати танки.

“Без допомоги Центру “Джерело” у лікарні ми б самі не впорались” 

Не менш важливою є робота фахівців соціальної роботи Центру “Джерело” у лікарнях, де перебувають поранені військові і внутрішньо переміщені люди, яких евакуювали з регіонів, де тривали чи досі тривають активні бойові дії. Часто самі через проблеми зі здоров’ям не в змозі піднятись з ліжка і потребують допомоги у вигляді відновлення документів, банківських рахунків і карток, оформленні статусу внутрішньо переміщеної людини чи інвалідності. Саме з такою категорією у лікарні Святого Пантелеймона працює фахівець Центру “Джерело” Христина Бучак. Зокрема, виготовити втрачений український паспорт працівниця допомогла 34-річному Володимиру, який 28 грудня 2023 року отримав складне поранення під Херсоном і зараз прикутий до ліжка. Поруч із ним постійно мама – Тетяна Травкіна.

Зі слів жінки, до війни її син працював електриком, захоплювався музикою, писав вірші і пісні. У 2023 році його мобілізували, а невдовзі в нього народився син, якого через службу практично не бачив.

Майже відразу після поранення Володимира госпіталізували у Миколаївську лікарню, згодом – в Одеський госпіталь, де у комі пролежав два з половиною місяці. Далі були лікарні Києва, з кінця травня його перевели у львівську лікарню Святого Пантелеймона, а тепер він перебуває у реабілітаційному центрі “Незламні”.

“У сина важка черепно-мозкова травма, забій легень, проблеми з печінкою. Він не розмовляє і не підводиться з ліжка, хоч все розуміє і чує. Його лікують, з ним займаються реабілітологи і вже є перші зрушення: Володю почали садити на крісло колісне, тому маю велику надію, що стан буде лише покращуватися”, – розповідає Тетяна Травкіна, додаючи, що вдома на нього чекають ще рідні брати та інші родичі, які хвилюються і переживають.

Оскільки український паспорт чоловік під час поранення втратив, фахівець Центру “Джерело” не лише поінформувала про можливу допомогу, а й зробила усе, аби його максимально швидко можна було відновити.

“Без паспорта людина  ніхто: не можливо ні пролікуватись, ні виїхати кудись, ні отримати виплати. Дякуємо Христині, що все швидко могла зорганізувати, допомогти, розповісти про інші види допомог”, – каже мати пораненого бійця.

Виробити втрачений український паспорт, оформити пенсійний документ та групу інвалідності фахівчиня Центру “Джерело” також допомогла 60-річному Олександру Буші. У рідному місті Красногорівка, що біля Мар’їнки на Донеччині, він отримав складне поранення і зараз пересувається на кріслі колісному. Трагічний випадок стався, коли чоловік на кілька днів повернувся до рідного обійстя з Дніпра, куди його тимчасово евакуювали, і в той час у його двір з дрона скинули бомбу. Під час удару чоловіку сильно пошкодило руку і ногу. Спочатку лікування відбувалось в іншій лікарні, а з початку грудня 2023 року чоловіка потягом евакуювали до Львова. Через тиждень в Олександра почнеться реабілітація і він сподівається, що зможе підвестись на ноги і почати знову ходити.

У лікарняній палаті від свого сина, 32-річного Олексія, не відходить батько Віктор Боркута. Чоловік розповідає, що лиш кілька годин тому синові зробили чергову операцію на головному мозку, тож у момент приходу він ще не відійшов від загального знечулення.

Олексій та Віктор з Кіровоградщини. До повномасштабної війни син працював будівельником. Був одружений, але склалось так, що, проживши чотири роки, пара розлучилась, проте виховують сина. Долучитись до лав ЗСУ Олексій вирішив сам і пішов добровольцем відразу у березні 2022 року. Через два роки – у березні 2024 року – на Херсонщині отримав поранення.

“Що там точно сталось на полі бою, я точно не знаю. Мені лише відомо, що він з побратимом перебігав з однієї точки дислокації на іншу і в той час з безпілотника кинули бомбу. Побратим двохсотий, син – трьохсотий”, – тихо стоячи біля ліжка сина, розповідає Віктор. Каже, що глядіти їх дитину в лікарні більше нікому, адже дружина і мати померла ще у 2008 році.

Олексій вже пережив 21 день коми і кілька операцій: на Херсонщині, у Миколаєві, Одесі, Києві, тепер Львові. Батько дуже сподівається, що саме тут його сина лікарі поставлять на ноги.

“У голові сина ще залишаються осколки і деякі з них навіть не вийматимуть, бо це небезпечно для життя. Вся голова у нього в шрамах, шунтах, дренажах, попереду – ще операції, встановлення пластин”, – додає батько.

Віктор додає, що на полі бою син втратив практично всі документи. Згодом побратими знайшли і передали його посвідчення учасника бойових дій (УБД), військовий квиток, права і документи на машину. А ось українського паспорта так і не знайшли, тож довелось виробляти новий. Допомогли у всьому фахівці Центру “Джерело”.

Батько пораненого військовослужбовця дуже сподівається, що син одужає, пройде реабілітацію і вже восени чи взимку вони разом повернуться додому на Кіровоградщину, війна в країні закінчиться і Україна знову стане вільною та незалежною.