“Я можу загинути, але Україна переможе”. У Львові відкрили меморіальну таблицю Дмитру Сливці

Пам’ятна таблиця відтепер є на будівлі Центру “Джерело”, де до повномасштабної війни Дмитро Сливка працював ерготерапевтом і фахівцем з фізичної реабілітації.

У Львові 18 лютого, у день, коли минає рік з дня загибелі Дмитра Сливки, на фасаді Центру соціальних послуг та реабілітації “Джерело”, де він працював ерготерапевтом і фахівцем з фізичної реабілітації, військовослужбовцю відкрили меморіальну таблицю.

На відкриття прийшли батьки та рідні Дмитра, друзі, однокласники та колеги із Центру “Джерело”. 

За словами отця Василя Тузяка, який взяв участь в освяченні, Дмитро багато зробив для людей, тож важливо про нього пам’ятати.

“Ми зібралися тут, щоб згадати і пом’янути Дмитра. Воїна, героя, який рік тому народився для неба і героїчно загинув. Колись італійський скульптор і художник Мікеланджело сказав, що людина живе в нашій пам’яті. Ми можемо померти, але будемо жити в пам’яті інших людей. Житимуть наші вчинки, те добро, яке робили, та усмішка, повага і пошана, яку давали усім. Ми віримо, що сьогодні Дмитро – герой у небі. Він загинув для того, щоб ми жили”, – зазначив отець.

Мама Дмитра Сливки – Оксана – наголосила, що її син завжди був мужній. 

“Ця дитина була нам дана Богом і Бог його забрав до себе”, – каже матір.

Не лише племінником, а й сином, братом, другом назвала Дмитра його тітка Віра: “Дмитро виріс в мене на руках і з ним пов’язано багато подорожей. Зараз його дуже бракує… Дмитро просив не плакати за ним. І ще часто любив повторювати фразу: я можу загинути, але Україна переможе”.

Працівники Центру “Джерело” пригадували, що Дмитро був хлопцем з великим серцем і великою душею. А ще – фаховий, командний, відкритий, виважений і кваліфікований. Був душею і мотивацією усього колективу.

На відкриття меморіальної таблиці також прийшла однокласниця Адріана, разом з якою вони вчились з 5 по 11 клас. Жінка розповідає, що близькими друзями з ним вони стали уже з 7 класу.

“У нас був однаковий світогляд, своє розуміння, любов до багатьох речей. Дмитро був дуже глибоким. Навіть глибшим, ніж Маріанська западина. З ним було легко говорити і важко втрачати”, – розповідає однокласниця.

З її слів, після завершення школи їхня дружба продовжилась. До речі, з майбутньою дружиною Дмитра познайомила також Адріана, з якою були одногрупницями. Відтоді дружили всі разом.

“Пригадую, як вони вперше списались окремо і Дмитро пообіцяв принести їй почитати “Володар перснів”. На цій хвилі вони почали свої стосунки”, – додала Адріана.

Нагадаємо, Дмитро Сливка навчався у львівському ліцеї №18, далі здобув вищу освіту у Львівському державному університеті фізичної культури ім. Івана Боберського, а згодом навчався в Українському католицькому університеті, де став випускником першого набору магістерської програми “Фізична терапія та ерготерапія”. З 2018 року працював ерготерапевтом і фахівцем з  фізичної реабілітації Центру соціальних послуг та реабілітації “Джерело” і став частиною команди відділення раннього втручання, що допомагає сім’ям, які виховують дітей від народження до 4 років.

Захищати Батьківщину Дмитро пішов добровільно з початком повномасштабної війни. Це був його свідомий і рішучий  вибір. Кілька спроб долучитись до лав ЗСУ у березні були невдалими, та у квітні його таки взяли.

Незалежність та територіальну цілісність держави Дмитро боронив у лавах 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура” Сухопутних військ Збройних Сил України. При тому, воював на різних напрямках, зокрема Сумському та Запорізькому.

18 лютого 2024 року, у віці 27 років, на Авдіївському напрямку Дмитро Сливка загинув. “Він любив Україну і за неї загинув”, – невтомно кажуть усі, хто знав Дмитра Сливку.

Поховали Дмитра Сливку у Львові на Марсовому полі.