Сила жінок у соціальній сфері. Історії працівниць Центру “Джерело”, які присвятили себе допомозі іншим

У соціальній сфері чи не більшість працівників – жінки, й сьогодні їхня робота складніша, ніж будь-коли. Війна додала нові виклики: збільшене навантаження, психологічний тиск, відповідальність за найбільш вразливі категорії населення. Але вони продовжують працювати, допомагати, змінювати, розвивати та вдосконалювати суспільство. У Всесвітній день соціальної роботи розповідаємо, чому працівниці Центру “Джерело” обрали роботу у соціальній сфері, з якими викликами стикаються, як їх долають, як вдається поєднувати роботу і сім’ю, а також що їх мотивує продовжувати працювати навіть у найскладніші часи. 

“Ми не розв’язуємо проблеми за жінок, а допомагаємо їм долати їх”

“Соціальна сфера не легка, бо щодня доводиться працювати з молодими жінками, людьми літнього віку, їхніми життєвими проблемами і бідами. Водночас можемо бути корисними, допомогти вийти із важких ситуацій, здолати труднощі й повернутись до нормального життя”, – каже Тетяна Федорчак, керівниця філії по запобіганню та протидії домашньому насильству та/або насильству за ознакою статі Центру “Джерело”.  

З постраждалими від домашнього насильства вона працює з 2021 року. Спершу це була мобільна бригада у Львівському міському центрі соціальних послуг, а у 2023 році заклад реорганізували та об’єднали з кількома іншими міськими установами у Центр соціальних послуг та реабілітації “Джерело”. Загалом у соціальній сфері Тетяна Федорчак вже понад 10 років.

Фах допоміг обрати батько, мовляв, донька комунікативна, добра, емпатійна до людей, тож точно стане корисною для тих, хто перебуває у складних життєвих обставинах.

Спочатку Тетяна працювала кейс-менеджером у благодійному фонді зі споживачами ін’єкційних наркотиків та ВІЛ-позитивними людьми. Згодом у медичній сфері, яка тісно перепліталась із соціальною, адже вела соціальний супровід певної категорії жінок. Коли закінчився проєкт, почала шукати нову роботу. У міському центрі соціальних послуг працювала подруга, тож подала резюме туди й одночасно у патрульну поліцію. Вибір зробила на першому.

“Свого часу я проходила практику у службі у справах дітей, була залучена до всіх процесів допомоги. Прийшовши у центр соціальних послуг, мені відразу показали роботу мобільної бригади, яка працювала з домашнім насильством і це трохи перегукувалось з роботою у поліції. У центрі я почала працювати фахівцем із соціальної роботи у мобільній бригаді, потім стала керівником мобільної бригади, а тепер я – керівник філії”, – каже співрозмовниця.

Тетяна Федорчак розповідає, що для неї Центр “Джерело” – це окремий світ добрих і відкритих людей, які допомагають іншим, у тому числі тим, хто потребує допомоги: жінкам, матерям з дітьми, людям старшого віку.

Від початку повномасштабної війни працювати стало важче, до львівських сімей додались ще й ті, хто був змушений переїхати, тобто мають статус ВПО.

“З 2022 року статистика щодо домашнього насильства різко зменшилась. Але не тому, що випадків не сталось, а через те, що одні переїхали в іншу країну, інші були змушені терпіти і не повідомляли про це. Свою роботу з початку повномасштабної війни мобільна бригада також переформатувала: перші три місяці ми були координаторами у Львівській міській раді щодо внутрішньо переміщених осіб, надавали психологічну підтримку. Працювали 24/7, здебільшого приймали дзвінки і консультували вночі, коли до Львова приїжджали потяги. Згодом працювали кризовими психологами у районних адміністраціях. Це не зовсім про домашнє насильство, але це про насильство до цілої нації”, – додає керівниця філії.

Викликом та тригером на роботі Тетяна Федорчак називає те, що вона, як і більшість її працівників болісно сприймають і беруть близько до серця випадки, з якими стикаються. Особливо обурює несправедливість і неможливість захистити дітей, які перебувають в сімейному насильстві. А все через те, що діти залежні від дорослих.

“Ми не можемо вплинути на ситуацію, а лише фахово пояснюємо. Та, на жаль, рідко хто прислухається”, – додає вона.

Щоб не переносити робочі проблеми додому, після складних ситуацій на роботі Тетяна старається “відпустити” ситуацію, прогулюючись парком чи магазином. Звісно, це не завжди допомагає, тому, на думку співрозмовниці, для тих, хто працює у соціальній роботі, повинні бути зовнішні супервізори, які б допомагали у пошуку правильного шляху виходу зі складної ситуації або ж просто – вислухали.

“Жінки можуть все. Нам частіше під силу здолати труднощі, швидше взяти себе в руки, тверезо і логічно продумати подальші кроки. Не тому, що ми більш емпатійні, а просто емоційно сильніші. У нас набагато краще працює інтуїція”, – каже Тетяна Федорчак.

Зі слів співрозмовниці, до жінок у соціальній сфері досі існують стереотипи. Найперше це освіченість: люди не знають, хто такий соціальний працівник, асоціюють їх з тими, хто допомагає оформити виплати або прирівнюють до паліативних працівників.

“Ми не розв’язуємо проблеми за людей, зокрема жінок, а допомагаємо їм розв’язати їх проблеми скеровуємо і допомагаємо правильно почати новий шлях. Ми більше наставники, а не доглядальники”, – зазначає керівниця філії й додає, що сьогодні фахівець соціальної роботи надає великий комплекс допомоги: психологічну та емоційну підтримку, фізичні супроводи, представництво інтересів.

Серед позитивних моментів Тетяна називає повну підтримку від колег та керівництва. Кращою могла б бути підтримка від держави, адже сьогодні заробітна плата працівників соціальної сфери здебільшого мінімальна. Через те є відтік кадрів та недостатність персоналу.

“Люблю допомагати дітям. Коли бачу усмішку, прогрес, це мене надихає”

Медичною реєстраторкою та діловодкою трохи більш як два місяці у Центрі “Джерело” працює 25-річна Дарія Шулік. Дівчина родом з Луганської області. На соціального працівника і вчителя-реабілітолога Дарія навчалася спершу у Київському національному університеті біоресурсів і природокористування, згодом – у Польщі.

З роботою соціального працівника стикнулась на практиці в університеті, адже була долучена до роботи служби у справах дітей. Певний час працювала соціальною педагогинею, асистенткою вчителя в одному з інклюзивних класів на Луганщині. Далі жила і працювала в Харкові. Коли почалась повномасштабна війна – виїхала в Німеччину, але незабаром повернулась до Харкова і працювала в межах програми гуманітарної підтримки “Спільно” від ЮНІСЕФ, яка забезпечує дітей та їхні родини соціальними послугами та захистом. Розуміючи, що через війну перебувати в Харкові небезпечно, особливо, коли двічі опинилася поблизу епіцентру вибухів, переїхали із сім’єю до Львова. 

“У Харкові нам з мамою було дуже важко і страшно. І не лише працювати, а просто жити. Я з родини військових: батько загинув на війні, два брати також воювали, але їх вже демобілізували. Тепер усі – я, мама і брати живемо у Львівській громаді. Тут я отримала не лише затишок, можливість проживати, а й працювати”, – каже Дарія Шулік.

Дівчина розповідає, що у соціальну сферу пішла вчитися, не зовсім розуміючи та усвідомлюючи, що таке соціальна робота, наскільки вона багатогранна. Своїм головним і цільовим завданням вважала допомогу людям. Особливо в час повномасштабної війни. Чимало дітей, з якими працювала на Луганщині, опинились на окупованій території, ще частина зникли безвісти, тож доводилось спілкуватися з поліцією, шукати дані. Водночас в інших дітей виникли різні мовленнєві та психологічні проблеми, які пов’язані з вибухами, страхами, тривожністю. Працювати доводилось зі всіма.

“Роботу у соціальній сфері обрала тому, що люблю допомагати людям, а особливо дітям. Мені завжди подобалося відчуття корисності. Коли бачу усмішку, прогрес, віддачу, результат своєї роботи, це мене надихає”, – каже вона.

У Центрі “Джерело” Дарія Шулік працює у відділенні раннього втручання та у реабілітаційному відділенні. Зокрема, приймає заявки й документи від батьків на отримання послуг.

“Я – перша людина, яка зустрічає і проводжає батьків. Від мене залежить, який буде їхній емоційний стан, атмосфера на початку співпраці. Батьки, діти яких мають інвалідність чи потребують реабілітації, часто знервовані, не розуміють, що відбувається з їхніми дітьми і яку допомогу можуть отримати в нас. Доводиться пояснювати, надавати всю інформацію про роботу відділення, збирати документи, формувати графік реабілітації дітей. Я люблю свою роботу. Для мене “Джерело” – це любов. До сімей, дітей, людей, яким потрібна допомога і які опинились у складних життєвих обставинах”, – каже працівниця “Джерела”.

Викликів у роботі, зі слів Дарії, чимало. Та коли її любиш, із задоволенням приходиш, все можна здолати. Головне – залишатись емпатійною, емоційно стійкою.

“Для поранених військових хочу бути помічницею і маленькою надією, що в їх житті будуть зміни на краще”

Ось уже третій рік фахівчинею із соціальної роботи у Центрі “Джерело” працює Христина Бучак. Вона – одна з тих, хто відвідує військовослужбовців і ветеранів російсько-української війни, які зазнали травм, поранень чи ампутацій та проходять лікування у медзакладах Першого медоб’єднання Львова, зокрема у лікарні Святого Луки. Щодня приходячи у палати, фахівчиня інформує пацієнтів про доступні соціальні послуги, консультує захисників, запитує їхні потреби та сприяє їх вирішенню.

Христина навчалася на прикладній лінгвістиці і педагогіці, але жодного дня не працювала за фахом. Перш ніж долучитись до джерельної команди, Христина працювала інспекторкою паспортного сервісу в міграційній службі в одній з громад області. В її обов’язки входила реєстрація і зняття з місця реєстрації, ведення військового обліку призовників. Оскільки досвід спілкування і роботи з військовими уже був, така зайнятість у “Джерелі”  її не збентежила.

“Соціальним працівником я стала випадково. Через зміну місця проживання активно шукала нову роботу. На моє резюме відгукнулись у “Джерелі” і відразу запропонували роботу у лікарні з військовими та ВПО. Вирішила спробувати, але не була впевнена, що залишусь”, – розповідає Христина Бучак.

Фахівчиню дещо лякало, що не матиме жодного кабінету, а лиш доведеться бігати по поверхах з палати в палату та інформувати поранених про послуги. Та, пройшовши стажування, відчула темп і ритм роботи, побачила потреби людей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях і потребують підтримки, й вирішила залишитись.

Зараз свою роботу Христина Бучак називає вкрай важливою і тішиться, що може людям допомогти: 

“Мені завжди подобалось допомагати людям і я хочу бути для поранених наставником, помічником, маленькою надією, що в них відбудуться зміни на краще. Ми як швидка соціальна допомога для поранених: спочатку вислуховуємо, потім одягаємо, взуваємо, а згодом беремось за конкретну допомогу”, – продовжує вона.

Зокрема, фахівчиня із соціальної роботи допомагає у лікарні вирішити питання з цивільними документами: відновити втрачені чи виготовити нові документи (український та закордонний паспорти, ідентифікаційний номер), оформити інвалідність чи статус внутрішньо переміщеної людини, підписати документи у завідувачів відділень чи головних лікарів тощо. За один день візиту працівниця максимально старається поінформувати та надати консультації військовим, які перебувають на лікуванні у медзакладах. Це може бути від 10 до 20 воїнів, залежно від потреб пацієнтів. Загалом за час роботи у “Джерелі” Христина Бучак допомогла закрити потреби для більш ніж тисячі пацієнтів.

“Майже всі пацієнти дуже вдячні за допомогу, адже більшість з них не місцеві та не знають, куди і до кого звертатися. Ще частина має складні поранення, ампутації, й просто не можуть підвестись з ліжка, щоб кудись іти. Тож кожен потребує сторонньої допомоги. Ми – фахівці із соціальної роботи – чи не перші і єдині в лікарні, хто може допомогти з цивільними потребами”, – каже вона.

Працювати із пораненими військовими чи переселенцями буває по-різному: складно, емоційно виснажливо. Досі, як зізнається співрозмовниця, перш ніж зайти в палату до когось, вона довго наважується, ще в коридорі продумує, з яким виглядом та інтонацією зайде, що казатиме. Мовляв, одні хочуть, аби з ними жартували, інші навпаки – чекають сухої інформації і розв’язання проблем.

Поєднувати роботу і родину вдається легко, адже, які б не були події, новини чи проблеми в робочий час, переносити їх чи обговорювати вдома не береться.

“Звісно, буває, що з роботи приходжу сумна, емоційно виснажена, хочу усамітнитись. Але не лягаю, не падаю і не плачу, а навпаки – стараюсь бути активною. Щоправда, більше у мене все ж днів дієвих, коли вдалось допомогти хлопцям і це лише покращує настрій. Зовсім не радує хіба що те, що люди досі не знають, хто такі соціальні працівники. Наприклад, у телефонах багатьох я так і записана: “Христина совбез” і частим питанням від них є: “чому мені не виплатили чи не нарахували гроші”. Хотілося б все-таки, аби люди навчилися відрізняти соціальну службу від соціального захисту”, – додає фахівчиня.

Христина Бучак каже, що для неї Центр “Джерело” – це символ початку: нового життя та нових можливостей для людей, які опинились у складних життєвих ситуаціях.

З багатьма, з ким довелось працювати, збереглись теплі зв’язки. Особливо з внутрішніми переселенцями, які пишуть, дзвонять, вітають зі святами. Вагомою для Христини є підтримка колег з Центру “Джерело”, а також можливість навчатися, відвідувати тренінги та здобувати новий досвід і тим самим відновлювати ресурс.

“Звісно, немаловажною є фінансова частина у нашій роботі. Бо зарплата невелика, а роботи чимало. Також хотілося б спрощення бюрократії в країні, бо зараз на кожну послугу потрібно підготувати чимало папірців (документів – ред.), а щоб їх отримати – ще й чимало часу”, – пояснює фахівчиня.

“Для мене “Джерело” – це спосіб життя та одна велика родина”

Через любов до дітей, бажання чимось їм допомогти, навчити нового і корисного у соціальній сфері працює вихователька соціальна по роботі з дітьми з інвалідністю Руслана Василькевич.

За освітою жінка – вчителька фізики. Попрацювавши 13 років педагогинею в школі, вона часто долучалася до позаурочної роботи: ставила з дітьми лялькові вистави, концерти, писала сценарії до різних виступів. Їй подобалось бачити залученість дітей, відчуття потрібності.

Ось уже близько 20 років Руслана Василькевич працює у Центрі “Джерело”. Починала із соціального робітниці, няні, а далі їй довірили цілу групу.

“Соціальна сфера – це моє служіння. А “Джерело” – спосіб життя та одна велика родина. У нашому Центрі є свій гімн, в рядках якого є слова, що “Джерело” – це молитва до Бога усіх матерів. Об’єднуючись у дружнє коло, ми тягнемось до Бога і здатні підійматися на вищі щаблі. Коли тут працюєш, то надихаєшся тим духом, атмосферою, і працювати стає легко і просто”, – каже співрозмовниця.

Вихователька пригадала, як прийшла працювати у “Джерело”,  займалася із вихованцем Дмитриком. Він був дуже боязким і нікого до себе не підпускав, проте зовсім скоро Руслані, завдяки її правильному підходу та іграшковому ведмедику вдалось розговорити дитину і він довірився виховательці.

“У дітей з інвалідністю набагато більше любові, щирості і відкритості. Вони мають чисті серця, хочуть, щоб їх любили і самі вчать тієї любові. Працюючи з такими дітьми, їх ніколи не можна шкодувати. Жалість – це не те почуття, яке треба проявляти до дітей з інвалідністю. Їм потрібна наша підтримка, опіка і безумовна любов. З тим я й прийшла працювати в “Джерело”, – продовжує вона.

Головним викликом на роботі співрозмовниця називає війну. Живучи в стресі, і діти, і дорослі стають тривожні, дратівливі, нервові й виснажені, це може відбиватись також на поведінці дітей. Натомість у дорослих настає емоційне вигорання. Аби цього не траплялось, Руслана Василькевич шукає розраду у Богові й молитві.

“Свій день на роботі ми починаємо з молитви: молимось за дітей, їхні родини, за наш Центр, країну. Разом співаємо, дякуємо Богу за день, який почався, і просимо, аби швидше закінчилась війна. Це надихає. А ще мене надихають і підтримують усмішки дітей”, – додає вона.

У суспільстві та соціальній сфері, на думку Руслани Василькевич, роль жінки дуже важлива. Мовляв, вони здатні більше любити, слухати, допомагати. У час війни це важливо поготів, адже чоловіків, які повертаються з війни, також треба вислухати та підтримати. Краще за жінку цього зробити не може ніхто.